Милосердя, співчуття та любов є дверима Царства Небесного.

Проповідь у 4-ту неділю після Пасхи, про паралізованого.

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.

Сьогодні, дорогі в Христі брати і сестри, ми знову зібралися у ці світлі дні Пасхи. Свята Церква закликає нас замислитися над сьогоднішнім Євангелієм — священним посланням, яке відкриває нам безмежне милосердя Божого на тлі холодної байдужості, гордості та егоїзму, що так часто наповнюють людське серце.

Через це Євангеліє Церква показує нам сумний стан людства — наскільки далеко ми відійшли від того, ким були покликані бути. Ми створені за образом і подобою Божою, як вінець Його творіння. Але без милосердя і любові людина може впасти до стану, що вже мало чим відрізняється від існування без душі та справжнього змісту.

У цьому Євангелії перед нами постає трагічна картина. Людина лежить розслабленою тридцять вісім довгих років — самотня, забута, у стражданні.

Чим вона жила всі ці роки? Як виживала? Лише Господь знає. Вона лежала поруч із місцем, яке давало їй надію, знову і знову бачила перед собою можливість зцілення, але так і не могла її досягти. Кожна спроба завершувалася новим розчаруванням.

Протягом тридцяти восьми років тисячі людей проходили повз неї. Для них вона була ніким. Ніхто не допоміг їй, ніхто не помітив її болю. Вона стала невидимою для світу — але не для Бога. І коли вона була зцілена, люди не розділили її радості. Навпаки, вони почали її осуджувати. Їхні серця були холодними, сповненими гордині та егоїзму. Навіть ті, хто здавалися благочестивими, не мали в собі співчуття. І саме такі серця згодом вигукнуть, дивлячись на Христа: «Розіпни Його».

І сьогодні, через дві тисячі років, мало що змінилося. Люди часто залишаються холодними, байдужими, немилосердними. Як часто ми бачимо тих, хто страждає — слабких, хворих, убогих — і просто проходимо повз? Ми бачимо людей у потребі, бачимо їхній біль, навіть біля храмів Божих, але не зупиняємося, не звертаємо уваги.

Ми називаємо себе найвищим творінням, створеним за образом Божим. Але забуваємо, що саме милосердя, співчуття і любов роблять нас людьми. Без цих чеснот ми нічим не відрізняємося від тварин. І перш ніж говорити про себе як про образ Божий, ми повинні запитати себе: чи живуть ці чесноти у нашому серці?

Чи помічаємо ми тих, хто не схожий на нас — тих, хто не може ходити, не бачить світла, страждає у тиші? Чи замислюємося ми, коли сідаємо за свій стіл, що десь поруч хтось уже кілька днів не мав їжі, що хтось страждає і є самотнім?

Саме ці чесноти — милосердя, співчуття і любов — відкривають нам правду про нас самих і показують, де ми знаходимося на шляху духовного життя. Якщо в нас немає співчуття до інших, це є серйозним попередженням. Це означає, що ми перебуваємо в небезпечному духовному стані, близько до втрати того, що робить нас справжніми людьми. Без милосердя ми ризикуємо втратити зв’язок із Богом.

Тому сьогодні, дорогі брати і сестри, ми повинні поставити собі питання: хто ми є і для чого живемо? Ми всі називаємо себе християнами і прагнемо до Царства Небесного. Але повинні чітко зрозуміти: милосердя, співчуття і любов — це двері до цього Царства.

Якщо ми не матимемо їх, якщо втратимо їх — ми не зможемо увійти. Ми не побачимо Бога. Тож будемо завжди пам’ятати слова нашого Господа:

«Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний».

Амінь.

от. Іван Симчина