Вірність до кінця, любов, яка сильніша за страх: урок жінок-мироносиць

Проповідь у Неділю Святих жінок мироносиць.

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.

Сьогодні, дорогі в Христі брати і сестри, Свята Церква звертає нашу увагу на особливих людей — на жінок-мироносиць. Це день, наповнений тихою, але дуже глибокою радістю. Ми згадуємо тих, хто першими прийшли до гробу Христа, щоб віддати Йому останню шану, і стали першими свідками Його Воскресіння. У цьому є велика тайна: ті, хто залишилися вірними до кінця, першими побачили славу Божу.

Хто ж були ці жінки? Це не були сильні світу цього, не були воїни чи правителі. Це були прості, звичайні жінки, але з великим серцем. Їхня сила була не в зброї, а в любові. Коли Христос був схоплений, коли Його розіп’яли, коли страх охопив учнів, і навіть найближчі розбіглися — ці жінки залишилися. Вони стояли біля Хреста. Вони плакали. Вони не втекли.

І найголовніше — вони не злякалися піти до гробу. Вони знали, що там стоїть сторожа — римські воїни, жорстокі, безжальні люди. Вони знали, що це ніч, що це небезпечно, що з ними може статися будь-що. Але любов до Христа була сильнішою за страх. Вони не думали про себе — вони думали про свого Господа. І саме ця любов зробила їх сміливішими за багатьох чоловіків.

І це не лише історія Євангелія. Це правда, яка повторюється в житті Церкви знову і знову. У часи гонінь саме жінки часто виявляли найбільшу вірність. Я пригадую, коли я був у Почаївській лаврі, я чув одну історію. У часи комунізму монастир хотіли зламати — закрили його, не дозволяли монахам виходити, не давали їм їжі, хотіли їх просто заморити голодом. І тоді прості жінки, ризикуючи всім, вночі приходили до стін монастиря і на мотузках передавали їжу монахам. Вони знали, що якщо їх впіймають — їх можуть заарештувати, відправити до в’язниці. Але вони не боялися. Бо їх рухала любов до Бога.

І сьогодні ці монахи з вдячністю згадують тих жінок. Багато з них уже відійшли до вічності, а ті, хто залишилися, є вже старенькі, хворі. І монахи до сьогодні, наскільки можуть, допомагають їм, носять їм їжу, піклуються про них. Це жива відповідь любові на любов, вірності на вірність.

Ось чому сьогоднішній день можна назвати справжнім християнським днем жінки. Не тим днем, який пропонує світ, а днем, який відкриває справжню велич жінки — її віру, її відданість, її жертвенну любов. Бо саме через ці якості жінки зберігали віру у найважчі часи.

І тепер, дорогі брати і сестри, питання до нас: чи є в нас така любов? Чи є в нас така вірність? Чи ми готові залишитися з Христом не лише тоді, коли легко, але і тоді, коли страшно? Бо віра без відданості — це не віра. А любов без жертви — це не любов.

Нехай же приклад жінок-мироносиць навчить нас справжнього християнського життя. Нехай їхня відвага укріпить нас. Нехай їхня любов запалить наші серця. І нехай Господь допоможе нам бути вірними Йому до кінця — незважаючи ні на страх, ні на труднощі, ні на випробування. Амінь.

от. Іван Симчина