Велика Пятниця. Роздум над жертвою Христа.

Проповідь перед Святою Плащаницею.

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Сьогодні, дорогі брати і сестри, ми стоїмо перед великою таємницею — перед Святою Плащаницею, перед тілом Господа нашого Ісуса Христа, знятого з Хреста і покладеного у гріб. День Великої П’ятниці — це не просто день у церковному календарі. Це день, коли кожне християнське серце повинно зупинитися, замовкнути і глибоко задуматися. Це день, коли ми приходимо не просто до храму — ми приходимо до Голгофи.

Коли я готувався до цього богослужіння, шукаючи старі служби, переглядаючи книги, я знаходив їх заплямованими воском і парафіном. Ці сліди — це не просто випадковість. Це жива пам’ять про тих людей, які стояли тут роками, десятиліттями тому. Вони молилися, тримали свічки в руках, і їхні сльози, їхня молитва, їхня віра залишили свій слід навіть на цих сторінках.

І тоді серце задає питання: де ці люди сьогодні? Де той дух молитви? Де той храм, наповнений людьми, які в день Великої П’ятниці не могли не прийти до Плащаниці? Ми бачимо іншу картину. Храми часто стоять напівпорожніми. Молодь не приходить. Люди зайняті, люди забувають, люди відкладають Бога «на потім».

Але чи може бути «потім», коли мова йде про жертву Христа? Чи можна знайти важливішу справу, ніж прийти і вклонитися Тому, Хто віддав Своє життя за нас? Велика П’ятниця — це день, коли ми повинні залишити все і прийти. Бо якщо ми не знайдемо часу для Бога, то прийде час, коли Бог перестане знаходити місце у нашому житті.

Наші предки, які прийшли сюди, на цю землю, до Канади, жили у важких умовах. Вони будували свої перші домівки, часто жили у землянках, працювали тяжко, боролися за виживання. Але навіть у тих умовах вони перш за все будували храм. Бо в їхньому серці був Христос. Вони розуміли, що без Бога немає життя.

І особливо у дні Страсної седмиці вони залишали все і приходили до храму. Вони не просто приходили — вони переживали ці події. Вони не просто слухали — вони проживали страждання Христа. Для них це не була історія — це була жива реальність їхнього життя.

І ось сьогодні перед нами стоїть питання: що ми передамо нашим дітям? Якщо ми самі не приходимо до Плащаниці, якщо ми не показуємо приклад, якщо ми не навчаємо їх зупинятися і роздумувати над жертвою Христа — чи будуть вони приходити? Чи не втратимо ми наступне покоління?

Бо віра не передається словами — вона передається прикладом. Дитина не буде робити те, що ми говоримо. Вона буде робити те, що ми робимо. І якщо вона бачить, що для нас Христос не є центром життя, то і для неї Він ним не стане.

А історія — і біблійна, і людська — ясно показує: народ, який відходить від Бога, починає руйнувати сам себе. Спочатку духовно, потім морально, а потім і фізично. Без Бога людина втрачає основу, втрачає сенс, втрачає силу.

Тому сьогодні, стоячи перед Святою Плащаницею, ми повинні не просто подивитися — ми повинні роздумати. Не просто згадати — а пережити. Не просто бути присутніми — а бути з Христом. Побачити Його рани, Його страждання, Його любов — і запитати себе: що я роблю у відповідь?

Нехай цей день стане для нас не просто традицією, а моментом істини. Нехай він поверне нас до Бога. Нехай він навчить нас любити, цінувати і не забувати. І нехай, вклоняючись перед Чесною Плащаницею, ми скажемо від щирого серця:

«Господи, я не хочу відходити від Тебе. Допоможи мені бути з Тобою — сьогодні і завжди».

Амiнь.

От. Іван Симчина